Субота
17.11.2018
10:42
Вітаю Вас Гість
RSS
 
КРУПІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА
І -ІІ СТУПЕНІВ

Головна Реєстрація Вхід
Мій край- моє село »
Меню сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія села Крупове

 Ген на північному Поліссі

Село ошатне на узліссі,
      Віддавна Круповим зовуть,
          Джерела там прадавні б’ють
.
                                                           
Лідія Шевело

 Полісся – рівнина, перерізана в усіх напрямках річками і потоками, що лежать у межах Поліської низовини. У західній, найбільш заболоченій його частині, під час повені, здається, що вся територія перетворюється в ланцюг нескінчених озер з островами суходолу, кругом всі ті ж болота, що подекуди виблискують проти неба незворушно-спокійними плесами. І лише зрідка в ці незаймані простори вписуються неширокі смуги орної землі.
   Тут серед мрійливо-спокійної, сповненої таємничості природи, між двома потічками-річечками давно поселилися люди. Земля тут була родючіша. В кронах лісів в прозорім надвечір’ї  місяць у сріблястих хмарах, свіжість весняного листя, і синій промінчик волошок у пшеничному морі колосся.
Серед такої краси під самісінькім лісом розкинулося село Крупове (Крупов’є). Воно розташоване за 7 км від районного центру Дубровиця, за 10 км від залізничної станції Дубровиця, за 120 км від обласного центру міста Рівне.
   Село підпорядковане Мочулищенській сільській раді. Станом на 1 січня 2013 року в селі нараховується 240 дворів, проживає 677 жителів: з них дітей та молоді 203 чол.
   На перший погляд село як і інші села. Є кутки, безсистемно збудовані, де колись були хутори. Переважає піщаний грунт. Поблизу сосновий ліс, а на зеленому лузі при першому ж дощі виблискує вода.
   Гарні люди в ньому живуть. На вигляд світловолосі, з голубими очима, красива співуча мова їх пересипана діалектними словами північного говору.
   Живе на устах старих людей-односельців легенда, що назва села пішла від своєрідного промислу.
   Розповідають легенди, що колись, в давнину, тут, де тепер розкинулось село, була поліська рівнина, на якій гуляли вітри, стояли вітряки-млини. А в бідних людей були ручні кам’яні жорна. Різні жорна: на одних мололи пшеницю і жито, на інших – з гречки дерли крупу. Такі пристосування мало хто мав, тому нерідко з навколишніх сіл та хуторів люди звозили в село своє зерно і по черзі виготовляли крупу.
   Поміж краєзнавців ходить ще версія, нібито село успадкувало назву від прізвища заможного чоловіка, який перший заклав на цій місцині житло на прізвище Круп. А ще старожили оповідали, що коріння походження села сягають набагато глибше. Вони стверджують, що село існувало в часи Київської Русі.
   Під час нападу монголів воно було спалене, як багато поселень краю. По цей день в народі ходить прислів’я «Катерино, Марино, ходімо, татари вже поїхали», що підтверджує оповідь наших односельців.
   Згадує Дем’янець Федора Гнатівна: «…теперішнє наше село виникло вже після татар. До нас переселилися люди з Котовська та Пуліма (поселення сучасної Волинської області).
   За даними Іпатіївського літопису перша згадка про село Крупове належить до середини ХУІ століття.
   Проходив час, все змінювалося.  Крупове (Крупов’є) в другій половині ХУІ століття входило до Пінського повіту Брест-Литовського воєводства.
    За феодально-кріпосницького ладу селяни терпіли тяжкий  економічний гніт. Основним заняттям селян було землеробство. Їм належали гірші землі, розкидані навколо села. Одягалися селяни в саморобні свити, домоткані лляні костюми, взувалися в постоли. Їх хати були курними, освітлювалися лучиною. Коли Правобережжя України було возз’єднано з Росією, Крупове  входило до Пінського повіту Мінської губернії, а в першій половині ХІХ століття було віднесено до Ровенського повіту Волинської губернії. Селяни, як і раніше, працювали на панщині.
   В другій половині ХІХ століття пройшла земельна реформа. Селяни самі ділили землю, лише один житель села відмовився від земельного наділу. Він сподівався, що проживе з свого ремесла (він був швець чобіт).
   Під час першої світової війни 1914-1918 років жителів села мобілізовували до Польської армії. В село приходили повідомлення про загибель рідних і близьких. Загинув на фронті Герасимчук, то дружині виплатили грошову допомогу, за яку вона купила багато землі. З війни приходили покалічені чоловіки. Таким інвалідом був Дем’янець Микола Іванович, який одержував допомогу як інвалід війни. Тим, хто залишився живим, давали великі земельні наділи.
   Були і безземельні селяни. Їх ставили на біржу праці, де надавали щомісячне грошове забезпечення.
   7 листопада 1917 року газета «Волинь» повідомляла, що  селяни захопили маєток графині Плятер у Воробино. Під час Дубровицького збройного повстання, що вибухнуло 21 листопада 1918 року, брали участь і крупівські чоловіки: Рабчевський Федір Хомич, Кот Андрій.
   На початку 19919 року землі нашого краю відійшли до Польщі. Селяни жили бідно, в  злиднях. Земельні наділи були невеликими. Основним заняттям селян залишалося землеробство та ремесло. Все необхідне для життя вироблялося в господарстві.
   Між Круповим і Мочулищем був панський двір. Ним керував упраляющий. Щоб утримувати сім'ю, селяни-бідняки наймалися до пана на роботу. Працювали важко: від сходу до заходу сонця. Не кожен селянин одержував роботу. За роботу платили мало – 50 грошів. Але за копання картоплі платили дорого. За зароблені гроші за день можна було купити «салісову» хустку. В лісі працювали за 50-70 грошів.
    В дворі працювали доглядачі худоби (їх ще називали «парубки»), які жили біля панського двору, в так званих «хатках».
   Селяни заробляли гроші збираючи в лісі ягоди, гриби, лікарські рослини, дерезу, «ковтуни». Але для цього купували дозвіл – квит, який   носили на шиї. Худобу пасли в громадському лісі. Але могли пасти у панському, за що треба було відпрацювати у пана..
   Чоловіки працювали на розробці лісу в урочищі «Тартак». Тут ліс різали на дошки і відправляли до залізничної станції Домбровиця. Насип, де проходила «колійка», зберігся до нашого часу. За роботу на Тартаку платили добре.
   В урочищі «Вовковня» жив лісник з сім'єю. Він доглядав за лісом.
Кожний селянин сплачував податок за землю один раз в рік.
   Село здавна славилося майстрами: тут що не хата – то ткаля чи вишивальниця, що не чоловік – то бондар, різьбяр, художник чи просто майстер на всі руки.
   Вологий клімат, грунт дозволяли вирощування льону, з якого ткали різне полотно: на сорочки, рушники, скатертини. Ткацькі верстати були в кожній оселі. Кожна жінка зобов’язана була вміти ткати, інакше не могла бути повноцінним членом родини. Весь одяг був виготовлений із домотканого полотна. Діти завжди допомагали мамі в її ремеслі й змалку посвячувалися у премудрості ткацького мистецтва. Особливим було ткацтво серпанкового полотна. Виготовлення серпанку – це праця і терпіння. Це полотно збереглося в наших жінок. Кажуть, що поліські серпанки з Крупового замовляли навіть для царської родини. Це тонюсіньке напівпрозоре полотно надзвичайно цінувалося  в усі часи, і для того, щоб вийшов справжній серпанок, потрібна була неабияка майстерність.
   Хорошими майстрами були ковалі. В центрі села, біля річечки, були дві кузні на чотири горни. В кузнях працювали два брати євреї: Карась Меяр і Карась Лейба. Помічниками були Бутько Опанас, Бовгиря Андрій, Лясковець Феодосій. Виготовляли весь сільськогосподарський реманент, інструменти для будівництва (тиблі). Про їх вироби йшла хороша слава по краю. Продавали вироби місцевим селянам та з навколишніх сіл, возили на ярмарки в м. Рівне, Луцьк, Степангород. Їхні вироби, сокири збереглися в Дем’янець Федори, Лясковця Василя, Огородника Миколи із Здолбунова, в селянина з Городища Березнівського району. На цих виробах є штамп майстра (прізвище, ім’я, село). Дочка Меяра Лейка була хорошою швеєю. Місцевим жителям вона шила одяг.
   Іцько Міхаль мав магазин, вів торгівлю. В селян закуповував гриби, ягоди. В селі було сім сімей євреїв. Всі загинули, їх вбили німці.
   Неподалік від кузні була хата Лясковця Охріма. Він був хорошим столяром. Виготовляв вироби із дерева для жителів села. Над шляхом до села Мочулище жив гончар Щур Юхим. Родом він був із с. Літвиця. Біля його хати була гончарна піч (горинь). Він виготовляв різний посуд, спочатку посуд був сирий, чорний. Потім його сушили на полицях, а тоді випалювали у печі. Після випалювання посуд витирали білими камінцями, щоб був  гладеньким. Цю роботу виконували  дорослі та діти. Майстер за це їм платив посудом.
   Мешканці Крупового фактично були позбавлені медичної допомоги та можливості здобувати освіту. За медичною допомогою доводилося звертатися в Дубровицю або в інше місто, сплачуючи при цьому великі гроші.
   Перша школа ще працювала до першої світової війни. Вона знаходилася в селянській хаті, а потім у хаті єврея Міхеля.  Навчання велося польською мовою, був один вчитель.
   1935 рік. Відкрилася школа. Її збудували силами селянської толоки. Навчання дітей проводилося польською мовою, а уроки Закону Божого – старослов’янською. Було 80 учнів, котрих навчало двоє вчителів.       Першим директором був Альфред Аусобський.
   1939 рік. Західні українські землі, в тому числі і наша область ввійшли до складу Радянської України і Радянського Союзу. Землю роздали селянам. Перетворення відбулися і в інших сферах життя.
   Відкрили клуб у хаті Красушиного Олександра, якого вивезли у Сибір. При клубі була бібліотека. Перші зав. Клубом та бібліотекар були приїжджі. З’явився медичний пункт в порожній хаті на «селянах» (так називають частину села). Першим медичним працівником була Антоніна, яка потім виїхала в с. Бережниця. Жителі села одержали безплатну медичну допомогу.
   Мирну працю людей перервало лихоліття війни. На фронт пішло_______чоловік. Вони визволяли Білорусь, Латвію, Польщу, Чехословаччину, дійшли до Берліна. Односельці повернулися додому з бойовими нагородами та медалями. Це, зокрема, Рабчевський Михайло, Стельмашук Яків, Мозоль Василь, Стельмашук Кузьма, Гайдиш Никон, Кот Іван, Мозоль Василь, Кот Андрій, Герасимчук Василь, Нестеревич Петро, Герасимчук Федір, Шевчук Іван, Герасимчук , Шевчук Микола,  Рабчевський Федір, Яковець Пилип. Яковець Василь прийшов із концтабору, в який попав в полон під час бою. В роки війни загинуло понад 20 мирних жителів села.
   Німців в селі не було. В селі були переселенці із с. Селець (там ішла лінія фронту). Майже в кожній хаті було по дві-три сім'ї переселенців.
Одного разу німецькі літаки бомбили село. Загинули дві дівчини і дід, були поранені, а Коваль Ганна залишилася інвалідом.
   До Німеччини на роботи вивезли Кота Платона, Дем’янця Андрія, Придюк Уляну, Герасимчук Тетяну, Краська Віктора.
   1949-1950 роки. На території урочища «Панський двір» між селами  Крупове та Мочулище було організоване підприємство від Комінтерну по переробці смолових пеньків. Організатором був Ашмарин (вірменин за походженням). Смолові пеньки копали вручну, була досить тяжка робота, вивозили кіньми, потім вже стала підривати пеньки група підривників, праця стала легшою. На підприємстві працювало 10-17 чоловік. Чоловіки працювали кочегарами, сторожами, різноробочими. Виготовляли деревне вугілля, смолу, скипидар. Смолу відправляли в Москву, Одесу на канатний завод. Інша продукція ішла по різних   заводах СРСР. Скипидар відправляли в Клевань, живицю в Коростень, деревне вугілля на комбікормові заводи.
   З 1957 по 1990 роки підприємством керував Новак Іван Миколайович. Воно було підпорядковане Дубровицькому лісгоспу. З 1990 по 2000 рік (до припинення його діяльності) підприємством керував Шевчук Михайло Андрійович.
   1949-1950 роки. Селяни об’єдналися в колгосп. Важкий був той час. Селяни  зносили реманент, приводили коней, волів, здавали насіння для посіву, будували приміщення для громадської худоби, для зберігання зерна з селянських комор.
   Першим головою колгоспу був Гречко, бригадиром – Герасимчук Павло. На перших колгоспних зборах вибрали назву колгоспу – ім. Калініна. Першу борозну першої колективної весни провели Рабчевський Федір та Нестеревич Петро.
   Першим сільським головою був Кот Петро, секретарем Герасимчук Василь, другим головою був Шеремета Михайло.
   Ручну працю почали заміняти машини. В колгоспі появився перший трактор. Першими  ланковими  були Придюк Наталія, Дашук Ольга, пташницею – Придюк Євдокія, телятницями були Шеремета Уляна, Нестеревич Олекса, дояркою Правник Олександра.
   Скоро колгосп ім. Калініна об’єднали з Мочулищенським ім. Куйбишева.
   За об’єднаним колгоспом ім. Куйбишева закріплено 2153 га землі. Основний напрям господарства – вирощування льону, картоплі та зернових, м’ясомолочне тваринництво. Платили колгоспникам в кінці року по 8-ё10 коп. на трудовий день.
   Ішли роки. Все змінювалося. Змінювалося село. Зникли старі маленькі хати з солом’яними дахами, а на їхньому місці виросли великі дерев’яні та цегляні будинки. Змінилася система оплати праці в колгоспі. Колгоспники стали заробляти більше, жити краще.
   Збереглися в селі ще кілька криниць з журавлями. Схиливши свої довгі шиї над цямринами, вони ще досі напувають людей джерельною водою. До 60-х років їх в селі було десять.
   В 1978 році землі колгоспу ім. Куйбишева були приєдані до складу колгоспу «Зоря комунізму». Збільшилась врожайність зернових, льоноволокна, картоплі, зростає рівень механізації основних виробничих процесів. Відбулося підвищення рівня життя людей. Здійснюється план соціального розвитку села. Прокладено асфальтовану дорогу Крупове-Мочулище. В 1980 році побудоване нове приміщення Будинку культури, магазину, розпочали будівництво нового приміщення школи.
   1987 рік. Колгоспи були знову роз’єднані.
   22 лютого 1990 року господарство очолив Голяка Адам Іванович. Колгосп одержав нову назву «Мир». У 1994 році колгосп переіменовано на колективно-сільськогосподарське підприємство (КСП) «Мир». Господарство систематично досягало високих врожаїв основних сільськогосподарських культур, високопродуктивно працювало тваринництво. Цьому значною мірою сприяла висока технічна оснащеність КСП. Були побудовані майстерні, корівники, овочесховище, приміщення контори, обновився машино-тракторний парк, збільшилося поголів’я худоби.
    Велика увага приділяється розвитку села. На початку 90-х років проклали асфальтовану дорогу по селі, побудоване нове приміщення школи (1989 р.), шкільну їдальню, фельдшерсько-акушерський пункт. Значний поштовх стався і індивідуальному будівництві. За рахунок господарства будували будинки для працівників господарства. В селі була закладена нова вулиця – ім. 50-річчя Перемоги.
   Рівень життя людей села значно зріс: відкрилося ряд майстерень для надання різних соціальних послуг, зросла заробітна плата працівників. Неабияка заслуга в цьому голови КСП Голяки А.І.
   І все це було зроблено руками наших людей. Тому недарма державних нагород заслужили Стельмашук Павло – орден Трудової слави, Овчар Володимир – орден Трудової слави, заслужений меліоратор, Лохвич Марина і Герасимчук Кузьма – медаль «За трудову доблесть», Олексійовець Григорій – 2 ордени Трудової слави, Кот Ганна Іванівна – знак «Василь Сухомлинський».
   Край села над річкою стоїть храм, оповитий казками та легендами.
   У минулому столітті, а може і раніше, ніхто вже точно того не пам’ятає, за кілька верств від села, в лісі, була невеличка пустинька. До якого монастиря вона належала – невідомо, знаємо лише, що в молитві і смиренні проживало там до десятка монахів. З невідомо мої причини цей маленький монастир згорів, монахи розійшлися. Та після пожежі чудом збереглася давня ікона преподобної Параскеви Сербської. Знайшли її люди на невеличкій річечці, що омивала село. У вертикальному положенні вона повільно пливла за течією та раптом повернула до берега і стала кружитися на одному місці, і де її знайшли, на березі побудували дерев’яну капличку. Будівля була шестигранної форми, що на той час було великою рідкістю. Зазвичай церкви будують на високому, сухому місці. У Круповому ж капличка стояла в низині на болоті. Стояла вона на дерев’яних штемпелях і від шляху до неї була прокладена дерев’яна кладка.
   Майже до кінця 80-х років простояла каплиця. Річечка біля неї обміліла, посередині каплички било чисте джерело. У підлозі була велика ляда, що накривала невелику криничку. З цього джерела брали воду на Водохреща і набирали для хворих. Була та вода чистою, прозорою, студеною, надзвичайно смачною. Жителі вірили в загадкову властивість цієї кринички. Під час посухи, коли влітку довго не було дощу, жінки мили підлогу джерельною водою з каплиці, і, як не дивно, завжди на другий день ішов дощ. Та невдовзі болото навколо каплички осушили меліоратори, джерело висохло. Але воно не зникло, а відродилося в канаві, неподалік від церкви.
   Багато старовинних ікон було в каплиці: ікона Божої Матері 1534 року, дарована Катериною ІІ, була ікона Катерини, але вже обгоріла.  На рушникові намальована ікона Спас Нерукотворний, ікони Параскеви, Пантелеймона, Миколи, Тернувськая. В каплиці зберігався австрійський прапор (невідомо, як він сюди потрапив). Та найдавнішою іконою була ікона преподобної Параскеви Сербської.
   Оповіла жителька села: сниться, ніби хтось посилає її до каплиці забрати ікону преподобної Параскеви. Прокинулась, довго молилася, не знаючи що робити. Наступної ночі сон повторився. Вона пішла до каплиці, походила біля неї, заглянула у вікно, але страх не дозволив зайти всередину. «Адже великий гріх украсти з церкви ікону», - думала жінка. Так ні з чим  повернулася додому. А за кілька днів капличка згоріла. Це було у 1988 році. Очевидці говорять, що горіла каплиця у вигляді великої свічки. Все згоріло настільки швидко, що навіть жодної ікони не вдалося вберегти. Збентежені, навіть налякані, були люди. «Неспроста все це», - говорили люди.
    Минав час, змінилася і наша країна. Настали часи, коли люди могли вільно ходити до церкви. Вирішили крупівчани відбудувати свою каплицю. На місці старої дерев’яної виросла цегляна каплиця, освячена на честь преподобної Параскеви Сербської. Час від часу тут відправлялися служби Божі, святили паски, яблука.
   У 1996 році настоятелем храму призначено Олександра Ксендзюка.
21 липня 1998 року на свято Казанської Божої Матері було освячене місце і закладено камінь під вівтарну частину церкви. Люди добровільно ішли на будівництво.
   27 жовтня 1998 року будівництво було завершене, каплиця отримала статус церкви. Покровителькою храму села є Параскева Сербська.
   Жителі нашого села завжди славилися багатим пісенним  мелосом. Етнографічні експедиції з Києва, Львова, Москви зафіксували у селі чимало поетичних текстів. Назріло питання про створення фольклорно-етнографічного колективу. В 1969 році під керівництвом Петра Наумовича Степанюка було створено ансамбль «Берегиня».
   Протягом багатьох років керівником ансамблю є Рабчевська Ніна Михайлівна. Активною учасницею колективу є Уляна Петрівна Кот, яка є лауреатом першого телетурніру «Сонячні кларнети», радіо конкурсу «Золоті ключі», побувала у 1988 році в США. Вона представляла серпанки та пісні України на фольклорному фестивалі національних меншин Америки.
   Саме наші односельці зберегли давні українські традиції, звичаї та ткацьке ремесло.
   Своєрідним центром майстрів ткацтва та вишивки є Крупове.
   Живі традиції розвиваються та збагачуються сьогоднішніми майстрами ткацтва та вишивки: У.П. Кот, Н.М. Рабчевської, Н.М. Дем’янець,
О.М. Придюк, З.В. Придюк, Л.В. Стельмашук. Уляні Кот, Ніні Рабчевській та Любов Стельмашук присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України». В 2011 році при місцевому Будинку культури відкрито музей-школу «Серпанкове розмаїття».
   Односельці гордяться своїми славними земляками: Миколою Краськом – генералом внутрішніх військ, Придюком Миколою – кандидатом біологічних наук. В світ вийшли три збірки народних пісень з голосу Уляни Петрівни Кот: «Ой зозулько, сива пташко» - 2006 рік, «Ой зацвіла червона калина» - 2008 рік,  «А ми були на весіллі» - 2012 рік.
   Після земельної реформи в селі нема колгоспу, всі землі розпайовані, селяни одержали землю. В 2010 році село газифікували.
   В 2013 році працює школа, де навчається 68 учнів, їх навчають 17 вчителів, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, будинок культури.
   Час іде, село живе своїм життям.

 

Проект "Пізнай країну своїми очима": https://ru.calameo.com/read/0054364139e24a84397af

 

 

Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Архів записів